На главную » Все статьи » СПЕКОТНЕ НАХЛИСТОВЕ ЛІТО 2015-ГО — частина друга

СПЕКОТНЕ НАХЛИСТОВЕ ЛІТО 2015-ГО — частина друга

нахлистПродовження, початок статті
«НАХЛИСТ. СПЕКОТНЕ ЛІТО 2015-ГО» >>>

 

…Після Кубка України наближався час чемпіонату, організовувати який знову було покладено на мої плечі. Умовити спонсорів, домовитися про наметовий табір, запросити учасників — все це і непросто, і приємно. Вибираючи з кількох варіантів, вирішили зробити змагання на Свічі. Причин на це було кілька. По-перше, на цій ріці уже кілька років не проводилися турніри, по-друге, саме тут температура води трималася на найнижчій позначці з-поміж інших річок Карпат, яким доводилося боротися зі спекою та обмілінням. Так уже повелося серед спортсменів — не ловити рибу в ріці, якщо температура води сягатиме 20 і вище градусів. У таких умовах далеко не кожна риба зможе пережити навіть бережне відпускання.

Натомість Свіча має щастя уникати прямого сонця, адже протікає в урочищі, схожому на каньйон, і з усіх сторін захищена горами та деревами. Звичайно, спекотне літо все-одно вплинуло на її рівень, але не настільки критично, як на інші річки.

нахлистБОҐРАЧА І ГІТАРИ!
Більшість учасників висловили бажання провести чемпіонат саме тут — є до Свічі певна ностальгія. Власне, я не був проти, адже річка рівна, тож у кожного учасника буде достатньо часу і простору аби себе показати і на інших подивитися. До того ж, саме тут, на Свічі, відбувся мій перший осмислений турнір — Кубок України. Я тоді дивився на все широкими очима, фотографував чужі флайбокси, отримував навички німфового лову, помилявся і робив висновки.
Щодо організаційних моментів, то насамперед, я подзвонив начальнику лісового господарства у Вигоді, з яким мав недовгу, але плідну бесіду. Встиг розповісти що до чого і де нам треба поселитися. Потім зв’язався з начальником лісництва, де ми планували поселитися. Нарешті, фінальним акордом став лист-звернення до обласного господарства з проханням забезпечити усе для нас необхідне. Люди йшли на контакт без жодних проблем.

Довелося також замовити нові медалі, розробити оновлені дипломи та протоколи для суддів. Ну і спонсори — це була одна з ключових частин моєї роботи в якості організатора. Я переконував їх усіх, що тут важливий не сам приз, а факт сприяння спонсора. Таким чином, Анатолій Новіков і його магазин «Нахлист на Шулявці» виділив призовий сертифікат на 1000 грн, а Едуард Ковалевський і його компанія Lucky Flies дав два тубуси українського виробництва. Вічний спонсор нахлистових змагань Дмитро Петруняк і його компанія Strike! виділив станок вартістю 1000 гривень та два пакети матеріалів по 700 гривень. Таким чином, призовий фонд виглядав доволі солідно.

Кожен учасник мав внести 300 гривень із розумінням того, що гроші не підуть нікому в кишеню, а передадуться на благе діло — частина на допомогу армії (у підсумку ми придбали ліки для стоматологічного кабінету у зоні АТО), частина на зарибнення форелі. Окрім учасників до загального кошика долучилися Богдан Цебрик та Володимир Судук, за що їм окреме спасибі. До речі, кожен з них пригостив усіх — Богдан привіз пару ящиків просто неймовірного винограду різних сортів, який просто розтікався солодкавим соком, а Володя доставив на місце 5 кілограмів м’яса на традиційний боґрач. Окрім цього невід’ємного компонента усіх змагань наші закарпатські друзі приготували ще й дзяму — колоритна страва горян із м’яса, копчених ребер, овочів та ще усіляких компонентів. Словом, ні в кого в животі не буркотіло.
У суботу ввечері до нас на галявину приїхали давні друзі, які не брали участі в змаганнях — Діма (Поплавок), Алекс, Орест Дейнека, Роман Кубай — в бесідці стало доволі тісно, хоч і комфортно. Орест виконав серію пісень під гітару, деякі з них співали усі, деякі замрієно слухали. Атмосфера трималася на рівні душевності, спокою та затишку. Про конкуренцію ніхто й не думав — за столом сиділа велика сім’я.

3СЕКРЕТИ ПІДГОТОВКИ
І все ж змагання — це спорт, де перемагає найсильніший. Невід’ємною складовою нахлисту є мушки, які прикрашають коробки. Спеціально до цих змагань кожен вечір упродовж місяця я приводив до ладу десяток своїх флайбоксів. Деякі з них були цілком риболовними, деякими просто для душі. Як уже було сказано, у червні, коли ми з Юрою провели на Свічі кілька днів, я перепробував багато німф, але відсотків 90 усієї риби було зловлено на зелену муху, із хвостом та хеклом з куріпки. Це муха з чеської нахлистової книжки, зветься March Brown. Я ловив на неї на Свічі неодноразово і вона завжди приносила результат, працювала як по форелі, так і по харіусу.

У виготовленні вона доволі проста — на шрімпівський гачок навіть десятого розміру нанизується золота вольфрамова голівка розміром від 3,5 до 4 мм. Можна зробити під хвостом «кінчик» з яскраво-зеленого спектрадаббінгу чи бодіквілсу. Хвіст — жмуток куріпки натурального кольору. Тіло — натуральний даббінг з білки зеленого кольору, обмотка по тілу із золотого дротика. Крок не щільний, збалансований. Наступний етап — хекл з куріпки. Завершується муха темно-зеленим спектрадаббінгом у якості торракса. Цією мухою, залежно від розміру, можна ловити як на ямах, так і на мілинах. До речі, менші розміри дуже непогано працювали у якості підвісних мушок.
Також я робив ставку на іншу якісну муху для Свічі. Вона робиться дуже просто — легкий хвіст з двох-трьох елементів з пера коричневого когута; тіло із насиченого ясно-коричневого синтетичного даббінгу (я використовую для цього даббінги від Sybai). На торракс йде чорний спектрадаббінг і золота чи срібна вольфрамка.

4Крім цього, важливо було мати в коробці кілька десятків ред-тагів. Йдеться не про класичні і допотопні мухи з павича і когута. Сучасна риба хоче чогось нового і оригінального. Тому мої ред-таги (власне, вони не так мої, як Дмитра Петруняка і Войтека Кудлача) виглядають так: червоний і дуже короткий (пару міліметрів) хвостик з спектрадаббінгу або шерстяної нитки, чорне тіло із натурального даббінгу, легка обмотка тонким дротиком і торракс з чорного спектрадаббінгу.
Колір голови? Я однозначно робив ставку на срібло. Справа в тому, що я розраховував ловити на ред-таги лише за умови брудної води, адже на чисту воду у мене були інші мухи. А за моїми спостереженнями, коли вода брудна, риба найкраще реагує на чорне тіло і срібну голову. Зважаючи на це, я вирішив обновити парк сухих мушок і також зробив акцент на ред-тагів. Як згодом з’ясувалося, вибір був зроблений правильно.

Загалом же, якщо спортсмен ставить перед собою якісь завдання, до змагань потрібно серйозно готуватися. Я знаю, що Іван Повхан готувався до чемпіонату одразу після завершення Кубка і якби були інші умови, переконаний, що його показники були б значно кращими. Тож змагатися на Свічу я приїхав із напхом напханими коробками та скомпонованими снастями. Я мав намір боротися за перемогу і готовий був навіть усі свої чотири години відповзати на колінах.

5ПОВЕРНЕННЯ НА СВІЧУ
Зі Львова мені треба було виїхати в четвер по обіді, аби мати час на підготовку. Якраз з Києва на Свічу їхав Сергій Карабут — він і підібрав мене, а потім і Діму Чейлитка, який підсів до нас у Стрию. Компанія видалася доволі веселою та цікавою: уже в машині в хід пішли флайбокси, їхні оцінки та аналізи. А сама ріка зустріла нас дуже навіть гостинно — чистим і свіжим потоком, хоч і низьким рівнем. Зате вода була холодною — усього 12 градусів. Про «кип’яток», як говорили противники змагань, не було й мови.
На ріці, в «домашній» ямі вже ловило кілька наших спортсменів, але їхні результати були невтішними. Діма Голенков до мого приїзду не зловив нічого, а Олексій Ігнатюк виманив лише одну форель. Щоправда, на самій ямі Діма упіймав харіуса на суху — мала втіха за великий день. Розклавши намет я вийшов до води, але без вудки. Наловитися ще встигну, мені хотілося просто прислухатися до шуму ріки, за яким я скучив у місті. Трішки поговорив з хлопцями і пішов до лісництва, адже треба було з’ясувати певні моменти щодо приїзду гостей. Уже на місці лісоруби запропонували мені переночувати у них в будинку, адже ночі зараз дуже холодні. Тож ми з Дімою радо погодилися на таку пропозицію і засинали під якусь стрілянину з серіалу — лісоруби відпочивали після важкого дня.

нахлистНа ранок п’ятниці хлопці вирішили поїхати за Мислівку на тренування та підготовку. Я залишився в таборі аби постерегти наші намети, половити на домашньому пулі і дочекатися приїзду учасників. Бурхливий перекат, який зупинявся в глибокій ямі під стрімкою скелею — місце надзвичайно красиве і мало б бути рибним. Лісоруби розповіли, що недавно їхні колеги за допомогою «закидушки» піймали там пструга на півметра. Я вже не питав чи смачний був — все і так ясно, у Карпатах не прийнято відпускати зловлену рибу.
Досить довго яма мовчала — я змінював мухи і типи проводок, але перший контакт отримав лише за півгодини. Зважаючи на те, що сонце, яке вже вийшло із-за гори світило мені просто в очі, я не помітив зупинки індикатора — потримав рибу лише кілька секунд і все. Якраз приїхали і колеги з сумною новиною. За їхніми словами, вище по течії бадьоро їздять вантажівки і вже найближчим часом чиста ріка зміниться на болото. Так і сталося — не минуло й години, а Свіча стала коричневою.

Не знаю як хто, але мене особисто це втішило. Є у мене певні сентименти щодо брудної води — вбачаю у цьому певну справедливість. Коли вода чиста — риба нас бачить, а ми її ні. Коли ж вода брудна — ні ми не бачимо риби, ні вона нас. Відповідно, складність процесу зростає, а це, у свою чергу, веде до зростання нашого рівня. До того ж, я був готовим: на мутняк мав цілий флайбокс…
Почали приїжджати гості — дорогі друзі, з якими ми бачимося кілька разів на рік, саме завдяки таким змаганням. Хто кого не знав — миттю познайомився, хто кого знав — миттю перехилили кілька чарок чи закинули до шлунку неповторного винограду від Богдана Цебрика. Дмитро Петруняк пригостив усіх охочих пляшкою холодного пива. Словом, поляна ожила, а що ріка коричнева — то буває, не страшно. Однак, коли прийшов час жеребкування, мабуть, кожен учасник подумки бажав собі суддівства, адже сподівався, що до ранку вода прочиститься.

7КАЛАМУТНИЙ ПОЧАТОК
Доля ж вирішила по-іншому. Ловити випало Степану Чеху, Івану Повхану, Дмитру Петруняку, Дмитру Голенкову, Олексію Ігнатюку та мені — тобто всім, хто вже був на цій ріці і досить добре її знає. Моїм суддею став Мирон Федорович — тож вперед, на 14-ий пул!
Пули розмічали Дмитро Голенков і Тарас Мороз. Тарас заявив про себе в Криму, він був одним з найкращих нахлистовиків півострова. Був, бо через усім відомі події, змушений переселитися до Києва. Зі своїми обов’язками хлопці впоралися цілком адекватно. Хоч мій пул мав метрів 20-25, але цього було цілком достатньо, щоб зависнути там на пару годин: три широкі і глибокі ями. Поруч стояв Степан Чех, який дивився на сотню метрів свого міляка… Навіть не знаю, кому пощастило більше.

Ловити вирішив двома вудками, з трьома мухами на кожній. Перша вудка — легка трійка TFO довжиною 8,6 футів із словацьким підліском, на легкій котушці Danica. Словацький підлісок — це так звана «амнезія», тобто спеціальна жилка без «пам’яті», підходить якраз для делікатної снасті і легких мушок. Цю вудку я зібрав спеціально для того, щоб обловити прибережну територію дрібними німфами, із вольфрамовими голівками не більше за 2,5 мм. Друга вудка — моя бойова артилерія. Kola Salmon CN довжиною 10,2 фути третього класу із надійною котушкою Pflueger Trion та французьким підліском Camou, що дозволяє пробивати ями доволі важкими німфами.
Щодо самих німф, то я одразу зробив ставку на ред-тагів, розбавивши їх іншими мухами. Але перші хвилин 30 я працював на холостих обертах. Не отримавши жодного удару вирішив змінити тактику — обловити одну ділянку більш скрупульозно. І нарешті отримав чіткий та виразний удар, але реалізувати його не вдалося. Не сходячи з місця продовжив обловлювати цю зону і заробив схід риби — очевидно, в брудній воді вона не змогла як слід вхопити німфу.

Ці маленькі невдачі мене трішки оживили — хоч риба і неактивна, але її можна зловити! І нарешті, після чергової серії проводок, моя вудка зігнулася під напругою харіуса. З виведенням не поспішав, але і не барився — кілька секунд, змах підсака, і два бали потрапляють до протоколу! Харіус узяв, звісно ж, на ред-тага, після чого я відразу змінив усі мухи, поставивши на повідки лише німфи з червоним хвостом, чорним тілом і срібною головою. А зверху, на підвісний повідок, прив’язав сухого ред-тага парашута. Нехай я і не ловлю на суху дуже часто, але не вважаю, що каламутна ріка є серйозною причиною, щоб не використовувати суху мушку.
Розуміючи, що одного харіуса зловить більшість учасників вечірнього етапу, мені довелося докласти максимум зусиль аби зловити ще одну рибу. І вона таки взяла на сухого ред-тага! Взяла впевнено, вистрибнувши з каламутної води! От тепер мені стало на душі спокійно і вже останні хвилини я прочісував ями із добрим настроєм. Мій сусід плюнув на свої мілини і у найвищій точці довгого пулу знайшов пару ям, де також виманив двох пирів. Раділи два Дмитра — Голенков і Петруняк, адже їм вдалося вмовити по форелі. Петруняк свою форель зловив теж на ред-тага. Зовсім інший настрій був в Івана Повхана, якому зійшло дві невеликі форельки. Нічого не спіймав і Олексій Ігнатюк. Таким чином, ми зі Степаном Чехом наразі лідирували.

8ВЕСЕЛИЙ ВЕЧІР — ВАЖКИЙ РАНОК
Увечері після етапу я трішки розслабився і, зважаючи на цілу суддівську суботу, вирішив погомоніти в веселій компанії та скуштувати усе, що наливали. А наливали стільки всього різного, що я розумів — завтра буде важкий день. Ранок справді видався важким. Моя голова нагадувала Свічу — все шуміло і ніяк не прояснювалося. Судити я мав Петра Шкварка з Івано-Франківська, для якого ці змагання стали першими. Ми вирушили на пул, пробивалися повз густі зарості папороті та інших тропічних ліан. Коли прийшли на місце — побачили чудесну територію гірської ріки, яка манила до себе кількома дуже перспективними ямами.
Саме тут на початку червня я дуже здорово відловився, виймаючи з кожної ями по кілька хороших рибин. Але тоді вода була чистою, а зараз ні. До того ж Петро практично не мав необхідного досвіду, хоча всім треба з чогось починати. На своїх перших змаганнях, практично на цьому ж місці, я теж нічого не зловив. Хоч це не входить в обов’язки судді, але побачивши методику вудіння Петра, вирішив запропонувати йому певну допомогу. Зрештою, новачки приїздять на такі заходи, щоб чогось навчитися. А де ж іще вчитися, як не на своєму етапі? Я запропонував моєму підсудному скрутити шнур і спробувати ловити класичним методом короткої німфи. Але й тут виникли проблеми.

Індикатора на шнурі не було, як і не було в коробці німф із вольфрамовими голівками. Тобто були, але занадто мало для таких умов. Із собою коробки я не мав, тому допомогти Петру не міг. Однак, все-одно, вважаю, що певний досвід він все ж отримав — принаймні відточив техніку закиду та проводки німф. Поруч ловив Макс Кусакін, якого судив Іван Повхан. Хоча в мого давнього товариша набір у флайбоксах був кращим, але риба відмовлялася ловитися і на його пулі. Ми з Іваном якраз побалакали в буферній зоні, кожен з нас дивився за своїм учасником.

нахлистАНГЕЛИ І ДЕМОНИ
Зроблю маленький ліричний відступ і спробую проникнути в підсвідомість суддів на змаганнях. Не стану говорити за всіх, але коли судити доводиться мені, ангели і демони в голові намагаються вибороти право контролювати думки. Демони хочуть, щоб мій підсудний нічого не зловив, адже таким чином збільшуються мої шанси. Ангели хочуть, щоб підсудний упіймав рибу, адже змагання не для перемоги, а для доброї компанії і гарного настрою. Так було в моїй голові раніше. Тепер же я жену геть обох і хочу, щоб мій підсудний зловив багато риби. Спробую пояснити таке нелогічне бажання.
Кожен учасник ставить перед собою певну мету. Хтось хоче виграти, хтось не програти, хтось погуляти, хтось відпочити, хтось чогось навчитися. Головна мета змагань для мене — підвищити свій рівень. А як це можна зробити? Лише за допомогою здорової конкуренції. Лише в умовах цейтноту та розуміння того, що тебе обганяють, можна змусити мозок працювати на повну силу і лише тоді відкриються двері до кімнати з нахлистовими чакрами. І лише тоді можна буде досягнути нахлистової нірвани.

Якщо ніхто нічого не зловить, то й у мене не буде великої мотивації когось переганяти. Натомість, якщо мої конкуренти матимуть в протоколі певну кількість балів, то це стимулюватиме мене до більш активних дій та до прогресу. Саме тому я щиро бажав і Петру, і Максу упіймати рибу. Хоча мої демони (нікуди, гади, не діваються) в такому разі бажали усім зловити по форелі. Не тому, що вони помирилися з ангелами, просто кількість конкурентів зменшиться через однакову кількість балів. І що тут поробиш?.. Однак цього ранку доля усміхнулася лише двом учасникам. Сергій Карабут та Юра Щербатий упіймали… по форелі. Містика якась.
На вечірні етапи усі ранкові учасники мали перейти рибалити на верхні пули, там де вчора ловила наша група. Мені випало судити Сергія Карабута, поруч ловили Макс та Юра, який отримав у спадок пул Степана Чеха і його ж самого у якості судді. Випитавши у нього, з якої ями було зловлено два харіуси, Юра прийнявся до роботи і практично дві години шмагав цю територію усім, що було в коробках. На жаль, цього разу яма мовчала.

Тим часом Сергій Карабут отримав пул, де свою форель спіймав Дмитро Петруняк. Обравши спокійну та виважену тактику майстер спорту з боксу, скелелазіння та автор великої кількості спінінгових статей вийшов на пул і почав його обловлювати. Хвилині на двадцятій він свиснув мені — було відчутне клювання, але реалізувати його не вдалося. А от Макс, якого знову судив Іван Повхан, десь через годину після початку, закричав «Форррррель» тримаючи на витягнутій руці підсак. Як згодом виявилося, цим жартом він підняв настрій і собі, і збаламутив конкурентів. У підсаку затріпотів маленький гольянчик.
Вечірній етап не приніс учасникам жодної риби. Вза-га-лі. Таким чином уся боротьба за місця мала вирішитися у неділю зранку на нижніх пулах. Розуміючи, що у мене є шанс скласти конкуренцію Степану Чеху, я навідріз відмовився від міцних напоїв, але все-одно досить довго зависав в бесідці у компанії друзів. Пригрівшись біля великого вогнища, ми згадували найкращі виїзди із ужгородцем Сашком Свидою.

10ШАНС НА ЗОЛОТО
Недільного ранку було не так холодно, як раніше. Інші учасники також були доволі бадьорими та сконцентрованими — видно, кожен розраховував на хороше місце, зважаючи на вечірні нулі. До того ж і Свіча прочищалася, її не порівняти було із суботнім станом. З’явилася надія, що риба, яка ховалася до цього, нарешті зголодніє і вийде на полювання. Моїм наглядачем знову став Мирон, який судив мене на першому етапі. Але зважаючи на те, що мені випав перший пул під самою базою, я вирішив піти раніше, аби роздивитися що до чого і підготувати снасті. Коли остання муха була прив’язана до повідця, підійшли Дмитро Петруняк і його суддя Тарас Мороз — вони мали рибалити на сусідньому пулі. Невдовзі прийшов і Мирон, як завжди з добрим настроєм, чим трохи втамував моє хвилювання. На вейдери я вже начепив наколінники — готувався повзати по чистій ріці, аби не лякати рибу своїми кілограмами.

Мирон дав старт, і я заповз у воду. Просто переді мною дуже цікавий зливник: він не глибокий, але там має триматися невелика форель. Роблю кілька проводок, але риба мовчить. На тих же колінах повзу до іншого камінця, прочісую ще одну перспективну територію — знову глухо. Відразу після цього змінюю усі три мухи, бо не вірю, що такі приямки порожні…
Ще кілька хвилин холостих проводок і я знімаю наколінники. Який смисл повзати перед рибою, якщо вона не ловиться? Беру до рук іншу вудку і обловлюю протилежний берег за допомогою дальніх закидів, але й там не вдається заробити бодай одного удару. Найбільше мене розчарував дуже перспективний перекат, де в червні скупчувався харіус — цього разу там було порожньо. Ще й, як на зло, мухи позаплутувалися, довелося усе різати і змінювати. Але біда не ходить одна — у мене закінчилися повідці 0,12, якими я рибалив до цього. Треба було ставити щось або дуже тонке, або грубіше.

«Залишилося трохи більше години» — сказав Мирон. Мене наче струмом ударило. Як? Чому час летить так швидко? У мене ж нуль і жодного шансу на те, що риба проявить будь-яку активність! Нарешті, пройшовши майже весь пул, я дійшов до великої ями, що врізається під протилежний берег. Проводка рухалася дуже повільно, але вже на самому виході з ями крізь сонячні промені, що врізалися мені в очі, я помітив реактивний срібний блиск з глибини. Інстинктивно зробив легкий і короткий рух кінчиком вудки, щось потягнуло її до низу, після чого миттєво відпустило. До мене летів самотній індикатор — риба, а це була, очевидно, доволі крупна риба, вийшла на суху муху і обірвала все, що було під індикатором.
Настрій упав на саме дно цієї ями. Але доволі швидко мені вдалося взяти себе в руки, прив’язати нові повідці з новими мухами і спуститися трішки нижче. До цієї ями я мав намір повернутися трохи згодом, коли усе стихне і заспокоїться. Мухи змінював кожні 5 хвилин, ставив усе, що траплялося під руки. Якраз згадав, що Сергій Карабут свою форель упіймав на червону німфу, тож витяг із коробки одну зі своїх нових розробок — червону «шоколадку». Буквально вже на другій проводці, із аж ніяк не перспективного місця, на неї спокусився красень-харіус. Тремтячими руками я завів його в підсак і показав судді. Зловлена риба розлила по моїх венах приємне тепло і заспокоїла голову. До фінішу залишалося ще добрих 45 хвилин, можна було кілька разів пробігтися по пулу. Може якраз харіус вийшов на сніданок?

Але так не сталося — риба вперто закрила рота і не ловилася. Звичайно, я думав, що там у моїх конкурентів. Підозрював, що і в них складно з активністю, але одну рибу можна було упіймати навіть в таких умовах. Тому за час, що залишився, мені треба було в млинця розбитися, але зловити ще одну рибу. Мілини не давали бажаного ефекту, тому останні хвилини я провів на ямі. На повідці ставив дозволені німфи із 4-мм вольфрамовими голівками різних типів, видів та модифікацій. Але попри це не отримував жодного контакту з рибою. Коли Мирон сказав: «Фініш», я вийшов з води і нарешті вдихнув карпатського повітря. Тепер можна було заспокоїтися, бо вже і так нічого не зміниш.

11РАДА СТАРІЙШИН
Поки я складав вудки, до мене підійшов Дмитро Петруняк, який не зловив нічого, хоча дуже хотів ловити на 2-у пулі. Разом ми повернулися до табору, чекаючи на інших учасників. Прийшов Діма Голенков — теж нуль, Олексій Ігнатюк — ще один нуль. Залишилося двоє спортсменів — Іван Повхан та Степан Чех, який ловив на дальньому, 8-у пулі.
У протоколі Івана Повхана була написана форель, з чим я Івана відразу і привітав, адже він отримував шанс на третє місце. Доля чемпіонства залежала від того, скільки зловив Степан. Там все просто — якщо нічого не зловив, то перемога відходила мені. Якщо зловив одного харіуса і більше — тоді йому. Справа в тому, що під час етапу в п’ятницю, Степан зловив харіуса швидше за мене, а це означає, що за умови однакової кількості балів, до уваги береться додатковий показник. Але додаткові показники не знадобилися. Макс, який судив Степана, приніс протокол з двома харіусами: чемпіон підтвердив свій рівень.

Але на цьому змагання не закінчилися — трапився невеликий форс-мажор, адже в учасників виникли певні претензії щодо протоколу Івана Повхана. Зібравши свідчення трьох очевидців (Іван Повхан — учасник, Дмитро Голенков — учасник, Юрій Щербатий — суддя) мені вдалося відтворити картину. Отже, на своєму пулі Іван Повхан засік форель і намагався її вивести у безпечне місце. Уже під самим берегом риба вистрибнула на сушу, після чого спортсмен накрив її підсаком. Коли ж він намагався перевернути підсак, риба вислизнула і втекла. Суддя знаходився на протилежному березі і візуального контакту з рибою не мав, повіривши учаснику на слово і зробивши відповідний запис до протоколу. Натомість, Дмитро Голенков, який перебував на відстані 10-15 метрів (точної відстані встановити не вдалося) від Івана Повхана, одразу ж сигналізував судді про те, що риба в підсак не потрапила і зараховувати її не можна.

Зроблю маленьку ремарку і повернуся в минулий рік, на закарпатську Ріку, де проводився попередній чемпіонат України. Мене судив Дмитро Голенков у страшному оранжевому мутняку. Я шукав рибу на протилежному березі, метрів за 60 від судді. Нарешті, упіймав голавлика розміром з мізинець, про що повідомив суддю. Цілком логічно та адекватно Діма сказав: «Давай йди до мене і показуй». Що мені залишалося робити? Не бачачи дна і рухаючись практично наосліп, я плентався до судді з вудкою в одній руці і підсаком в іншій. Коли Діма переконався, що то справді крихітний голавлик, а не верховодка, він зробив відповідний запис у протокол. І хоч я втратив скількись там хвилин і пару разів ледь не навернувся на слизькому камінні, але це правильно. Моя проблема де я ловлю і як далеко знаходжуся від судді. Риба вважається зарахованою, якщо вона зловлена за голову, заведена в підсак і продемонстрована судді. Такими є правила, і крапка.

Саме тому я зібрав «раду старійшин», до якої увійшли Богдан Цебрик, Дмитро Петруняк та Степан Чех. Пояснивши їм ситуацію, було одноголосно вирішено не враховувати форель Івана Повхана до протоколу. Юра Щербатий теж зізнався, що риби у підсаку йому продемонстровано не було. Тут є ще один нюанс, через який можна зрозуміти Івана. Він і в п’ятницю ввечері ловив у мутняку на колінах, що вже говорити про чисту воду? Іван до свого пулу ставиться максимально бережно, не робить зайвих рухів і шумів. Можна не сумніватися, що в цьому компоненті він однозначно кращий. «А як я мав йти до судді, якщо переді мною три ями і перспективні місця?!» — сказав Іван. З цими думками можна погодитися одразу, але, думаю, ні в кого не виникало б жодних претензій, якби суддя навіть з протилежного берега побачив рибу, заведену до підсака.
Нехай зараз довелося пожертвувати третім місцем Івана Повхана, що мені особисто було дуже складно зробити чисто з особистих міркувань, адже я дуже люблю, поважаю та шаную його, але сподіваюся, ця історія стане повчальною для усіх учасників, які братимуть участь у майбутніх змаганнях. Таким чином, третє місце дісталося Дмитру Голенкову, адже він швидше за інших упіймав свою форель. Це спорт, нічого не зробиш…

нахлистРІКА ЯК ВАННА
Торік, на чемпіонаті України, я посів третє місце, цього разу друге, хоча практично впритул наблизився до перемоги. Напевно, можна було б підвиснути як старий комп’ютер, але сумні думки дуже швидко минули. Здоровий глузд узяв гору, і я подумав от про що. Друге місце — це добре. Навіть так: друге місце — це краще, ніж перше. Спробую пояснити чергові нелогічні думки. Як я вже писав раніше, для мене головне на змаганнях — прогрес і розвиток. Якби я виграв ці змагання, то міг би про себе подумати щось більше, аніж треба. А це шкідливо. Натомість зараз, коли я зупинися за крок до перемоги, змушу працювати себе більш старанно та наполегливо, аби вже наступного року бути першим. Хоча, якщо я знову буду другим чи третім — нічого страшного, адже матиму чергову порцію інформації для роздумів і продовжу роботу на ріці та удома за станком.
Коли ми вже з Юрою верталися додому зі змагань, я зателефонував нашому другу з Вигоди — місцевому ді-джею. Почувши про дуже сумні результати він сказав: «Наступного року запрошую вас провести змагання у мене в ванній. Думаю, результати особливо відрізнятися не будуть. На Свічі риби нема». Звичайно, він трішки перебільшував, але суть його слів зрозуміла. У ріці нема тої кількості риби, яка мала б бути. Поодинокі форелі і харіуси траплялися, але якщо взяти до уваги красу та можливості цієї ріки, то їхня кількість настільки мізерна, наскільки можна собі уявити.

нахлистПро причини вже набридло говорити. Вони не змінні, але до них додалася іще одна. У нерест форелі, попри писані і неписані закони, лісовози шматують Свічу заїждженими шляхами, піднімаючи справжнє цунамі для підводних мешканців. Про який нерест тут може йти мова? За рахунок чого риба може рости і розвиватися? Не знаю, правда це чи ні, але керівник форелевого господарства біля місця змагань розповів, що недавно у потічки біля Свічі було запущено 25 тисяч малька струмкової форелі, мовляв, купили її на Закарпатті. Наскільки доцільно це робити в кінці літа, ще й в спеку, коли струмки ледь животіють? Чи не будуть ці мальки гарматним м’ясом? Чоловік сказав, що спостерігав за дрібнотою і та начебто плаває. Дуже хочеться вірити, що це зерно проросте і з часом на наших річках можна буде повноцінно насолоджуватися улюбленим нахлистом.

Подпишись на новости